24 серпня 2019 р.
23 серпня 2019 р.
День Державного Прапора України
23 серпня 2004
року на вшанування багатовікової історії українського державотворення,
державної символіки Незалежної України та з метою виховання поваги громадян до
державних символів України Указом Президента України було встановлено
відзначати щорічно День Державного Прапора України. Державний прапор як символ
країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій
державотворення, історії та сьогодення. Під його знаменням українці йшли до
проголошення самостійної України, до перемоги. Це прапор миролюбства. В усі
віки і в усіх народів державний прапор був однією з найвищих і шанованих
святинь. Прапор символізував єдність земель і племен. Під прапором воїни вирушали
в похід, з прапором виступали на захист своєї Батьківщини, прапор символізував
стабільність держави й урочистість тих чи інших всенародних подій, свят,
ритуалів.
Українська національна традиція
символічного відображення світу формувалася упродовж кількох тисячоліть.
Використання жовтого та блакитного кольорів (з різними відтінками) на прапорах
України-Русі простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори
набувають значення державних.
У середині XVII століття, після приєднання
Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині)
полотнища із золотими або жовтими зображеннями хрестів та інших знаків. З часів
козаччини жовто-блакитне поєднання кольорів поступово починає домінувати на
українських хоругвах, прапорах і клейнодах.
Після того, як перервалася традиція
козацької символіки, тривалий час в Україні, яка перебувала у складі Російської
імперії, питання про національні символи не піднімалося.
Першу спробу створити жовто-блакитний
прапор з двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер, здійснила
Головна Руська Рада (орган, який представляв національний рух українського
населення Галичини), яка почала боротьбу за відродження української нації. У
червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше був піднятий жовто-блакитний
прапор.
Поштовхом до поширення жовто-блакитної
символіки стала Лютнева революція 1917 року в Росії.
22 березня 1918 Центральна Рада прийняла
Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор
символом Української Народної Республіки. 13 листопада 1918 синьо-жовтий прапор
став і державним символом Західно-Української Народної Республіки. Він був
затверджений на Підкарпатській Русі, а в 1939 - в Карпатській Україні. У період
1917 - початку 1919 років синьо-жовтим прапором користувалися в Україні і
більшовики.
Синьо-жовте поєднання кольорів остаточно
оформився як едінонаціональное на початку XX ст. Символами України в новітньому
їх трактуванні є безхмарне небо як символ миру - синій колір, і стиглі пшеничні
ниви як символ достатку - жовтий колір.
24 серпня 1991 відбулося проголошення Акта
про незалежність України, і над будинком Верховної Ради піднявся синьо-жовтий
прапор.
У серпні 2004 року Президент підписав Указ
№ 987/2004 про встановлення Дня державного прапора України, який святкується
щорічно 23 серпня. До цього День державного прапора святкувався тільки в Києві
на муніципальному рівні. Зараз відзначається в Україні щорічно згідно з Указом
Президента № 987/2004 від 23 серпня 2004 року зі змінами, внесеними згідно з
Указом Президента № 602/2009 від 7 серпня 2009 року.
9 серпня 2019 р.
Міжнародний день корінних народів світу
Корінні народи —
це народи, що проживають на територіях традиційного розселення своїх предків,
зберігають традиційний спосіб життя, господарювання і промислу. Це свято
встановлене 23 грудня 1994 року Генеральною Асамблеєю ООН і відзначається щорічно
9 серпня.
Дане свято було
призначене, щоб віддати належне всім культурам світу і подякувати представникам
всіх народностей за свій внесок у розвиток людства.
Також цей день є
нагадуванням про ті труднощі, з якими в сучасному світі можуть стикатися представники
різних націй. Це і масова бідність, і расова дискримінація, і позбавлення
базових прав людини.
У міжнародному
праві поняття «корінні народи» включає ряд аспектів.
По-перше, це
аборигени, тобто мова йде про споконвічне населення, про народи, які першими
освоїли та оселилися на певній території.
Слід зазначити, що
це — важлива складова для додання статусу корінного народу, але не єдина, і
вона трактується в контексті всієї сукупності ознак.
По-друге,
самобутність цих народів, яка найбільшою мірою проявляється в мові та культурі,
які в умовах сучасної цивілізації поступово зникають.
По-третє,
збереження самобутності цих народів вимагає збереження традиційного способу
життя і традиційного способу господарювання, яке істотно відрізняється від сучасного
способу.
Для корінних
народів, як правило, збереження традиційного способу господарювання є умовою
збереження етносу як такого.
В даний час
чисельність корінних народів в усьому світі оцінюється в 370 млн чоловік, що
проживають більш ніж в 70 країнах. Хоча корінні народи складають 5% населення
світу, на їх частку припадає 15% найбіднішого населення планети.
Тому цей день
покликаний ще й для того, щоб ми не забували про наше коріння і, по можливості,
робили внесок в підтримку корінного населення своєї, окремо взятої, країни.
7 серпня 2019 р.
200 років від дня народження Пантелеймона Олександровича Куліша (1819 - 1897), українського письменника, перекладача, фольклориста
Пантелеймон Олександрович Куліш
народився 7 липня 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж Чернігівської
губернії (тепер Сумська область) у сім’ї заможного козака. Навчався у
Новгород-Сіверській гімназії та в Київському університеті. Учителював переважно
в дворянських училищах та гімназіях. З
кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Дістав
посаду викладача в Луцькому дворянському училищі.
Згодом працює в Києві, у Рівному,
а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його
славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого
вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.
Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в
Західну Європу на декілька років, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною
дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847
року. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують
і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське
відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих
клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати
неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850-х повертається до
Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права.
Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у
Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він
готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». Перекладацька
діяльність П. Куліша була великим внеском в українську літературу. Так, у 1897
році вийшла збірка його перекладів «Позичена кобза». До неї увійшли твори
світової культури – Ф. Шиллера, Г. Гейне, Дж. Байрона, Й. Гете, 13 п’єс В.
Шекспіра. Цикл творів російських поетів він назвав «Переспіви з великоруських
співів». Заслуга П. Куліша в тому, що він намагався передати як зміст, так і
форму творів зарубіжних класиків. І. Франко вказував, що Куліш «дав нам
переклад «Гамлета», з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських
перекладів великого британця».
П. Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою.
П. Куліш водночас займався видавничою
діяльністю, був активним співробітником в українському журналі «Основа».
Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і
помер 14 лютого 1897 р.
Твори Пантелеймона Куліша:
– історичний роман «Чорна рада»
– гумористичні оповідання: «Циган» «Пан Мурло» «Малоросійські анекдоти»
– оповідання на тему нещасливого кохання: «Гордовита пара» «Дівоче серце»
– історичні оповідання: «Мартин Гак» «Брати» «Січові гості»
– роман «Михайло
Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад»
– романтично-ідилічне оповідання «Орися»
кобзи» «Заспів» «Маруся Богуславка» «Рідне слово» «Святиня»
4 серпня 2019 р.
День Повітряних сил Збройних Сил України
Всі ті, хто так чи інакше пов’язує
своє життя з Повітряними Силами Збройних Сил України, відзначають своє
професійне свято, що носить назву «День Повітряних Сил Збройних Сил України» на
підставі Указу Президента України № 579/2007 від 27-го червня 2007 року
щорічно, починаючи з 2007 року в перший неділю серпня. Даним Указом визнається
таким, що втратив дію Указ Президента Незалежної України, підписаний раніше,
2-го липня 1997-го року «Про День Військ Протиповітряної оборони». Це пов’язано
з тим, що в 2004-му році в ході об’єднання Військ протиповітряної оборони та
Військово-повітряних сил були утворені сучасні Повітряні сили України, проте
історія ВПС Україні своїм корінням сягає глибоко в минуле сторіччя.
Перші згадки про Військово-Повітряні Сили України, за даними проекту
DilovaMova.com, трапляються вже в далекому 1917-му році, коли в ході бурхливих
подій тих революційних років Україна намагалася відстояти свою Незалежність.
Після поразки Армії УНР і заснування Радянського Союзу розвиток
Військово-Повітряних Сил України невід’ємно було пов’язано з розвитком всієї
Радянської Армії.
Зараз Повітряні Сили Збройних Сил України включають до свого складу не
тільки повітряні, а й протиповітряні компоненти, серед яких знаходяться
зенітно-ракетні комплекси та радіотехнічні війська, а також ряд спеціальних
військ. Це і інженерні, і розвідувальні частини і підрозділи, підрозділи
метеорологічного забезпечення та РХБ захисту, частини зв’язку АСУ, РЕБ, РТЗ,
частини медичного та матеріально-технічного забезпечення, а також ряд
спеціальних навчальних закладів, де готують військових фахівців за різними
напрямами.
Важка економічна ситуація в країні 90-х і початку 2000-х років, звичайно ж
не могла не відбитися на матеріальної та технічної укомплектованості
Українських ВВС, що знизило її боєготовність, однак в останні роки
спостерігається цілком певний позитивний прогрес. Силами українських оборонних
підприємств розпочато глибока модернізація діючої військової авіаційної
техніки, проводяться заходи щодо поліпшення матеріальної бази.
У День Повітряних Сил Збройних Сил України ми поспішаємо приєднатися до привітань
на адресу всіх, хто пов’язав своє життя з Повітряними Силами Україні і бажаємо
їм міцного здоров’я, успіхів і радості! Зі святом!
В 2019 році День Повітряних Сил Збройних Сил України припадає на 4 серпня.
2 серпня 2019 р.
День аеромобільних військ
2 серпня в Україні відзначається . Свято було встановлено
Указом Президента України № 937/99 в 1999 році.
Цей день є прикладом визнання державою свята десантників,
який відзначається кожним, хто проходив службу в десантних військах, з часів
першого в світі парашутного десанту під Воронежем 2 серпня 1930 року.
Аеромобільні війська входять до складу Сухопутних військ і є
гордістю Збройних Сил України.
Основу аеромобільних військ складають окрема
воздушнодесантная бригада, яка дислокується в Дніпропетровській області, окрема
аеромобільна бригада (м.Житомир) та два окремих аеромобільних полку, які дислокуються
в Миколаєві і Львівщині.
В рядах Збройних Сил України проходять службу багато
воїнів-десантники, які брали участь в бойових діях в Афганістані, ліквідовували
наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС, виконували завдання у складі
миротворчих місій ООН.
«Крилата піхота» України знаходиться в постійній бойовій
готовності і здатна виконати поставлене завдання в будь-яких умовах.
Підписатися на:
Дописи (Atom)