23 серпня 2019 р.

День Державного Прапора України


23 серпня 2004 року на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки Незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України Указом Президента України було встановлено відзначати щорічно День Державного Прапора України. Державний прапор як символ країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення. Під його знаменням українці йшли до проголошення самостійної України, до перемоги. Це прапор миролюбства. В усі віки і в усіх народів державний прапор був однією з найвищих і шанованих святинь. Прапор символізував єдність земель і племен. Під прапором воїни вирушали в похід, з прапором виступали на захист своєї Батьківщини, прапор символізував стабільність держави й урочистість тих чи інших всенародних подій, свят, ритуалів. 
Українська національна традиція символічного відображення світу формувалася упродовж кількох тисячоліть. Використання жовтого та блакитного кольорів (з різними відтінками) на прапорах України-Русі простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори набувають значення державних.
У середині XVII століття, після приєднання Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими або жовтими зображеннями хрестів та інших знаків. З часів козаччини жовто-блакитне поєднання кольорів поступово починає домінувати на українських хоругвах, прапорах і клейнодах.
Після того, як перервалася традиція козацької символіки, тривалий час в Україні, яка перебувала у складі Російської імперії, питання про національні символи не піднімалося.
Першу спробу створити жовто-блакитний прапор з двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер, здійснила Головна Руська Рада (орган, який представляв національний рух українського населення Галичини), яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше був піднятий жовто-блакитний прапор.
Поштовхом до поширення жовто-блакитної символіки стала Лютнева революція 1917 року в Росії.
22 березня 1918 Центральна Рада прийняла Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки. 13 листопада 1918 синьо-жовтий прапор став і державним символом Західно-Української Народної Республіки. Він був затверджений на Підкарпатській Русі, а в 1939 - в Карпатській Україні. У період 1917 - початку 1919 років синьо-жовтим прапором користувалися в Україні і більшовики.
Синьо-жовте поєднання кольорів остаточно оформився як едінонаціональное на початку XX ст. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо як символ миру - синій колір, і стиглі пшеничні ниви як символ достатку - жовтий колір.
24 серпня 1991 відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради піднявся синьо-жовтий прапор.

У серпні 2004 року Президент підписав Указ № 987/2004 про встановлення Дня державного прапора України, який святкується щорічно 23 серпня. До цього День державного прапора святкувався тільки в Києві на муніципальному рівні. Зараз відзначається в Україні щорічно згідно з Указом Президента № 987/2004 від 23 серпня 2004 року зі змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 602/2009 від 7 серпня 2009 року.

9 серпня 2019 р.

Міжнародний день корінних народів світу

Корінні народи — це народи, що проживають на територіях традиційного розселення своїх предків, зберігають традиційний спосіб життя, господарювання і промислу. Це свято встановлене 23 грудня 1994 року Генеральною Асамблеєю ООН і відзначається щорічно 9 серпня.

Дане свято було призначене, щоб віддати належне всім культурам світу і подякувати представникам всіх народностей за свій внесок у розвиток людства.
Також цей день є нагадуванням про ті труднощі, з якими в сучасному світі можуть стикатися представники різних націй. Це і масова бідність, і расова дискримінація, і позбавлення базових прав людини.


У міжнародному праві поняття «корінні народи» включає ряд аспектів.

По-перше, це аборигени, тобто мова йде про споконвічне населення, про народи, які першими освоїли та оселилися на певній території.

Слід зазначити, що це — важлива складова для додання статусу корінного народу, але не єдина, і вона трактується в контексті всієї сукупності ознак.

По-друге, самобутність цих народів, яка найбільшою мірою проявляється в мові та культурі, які в умовах сучасної цивілізації поступово зникають.

По-третє, збереження самобутності цих народів вимагає збереження традиційного способу життя і традиційного способу господарювання, яке істотно відрізняється від сучасного способу.

Для корінних народів, як правило, збереження традиційного способу господарювання є умовою збереження етносу як такого.

В даний час чисельність корінних народів в усьому світі оцінюється в 370 млн чоловік, що проживають більш ніж в 70 країнах. Хоча корінні народи складають 5% населення світу, на їх частку припадає 15% найбіднішого населення планети.


Тому цей день покликаний ще й для того, щоб ми не забували про наше коріння і, по можливості, робили внесок в підтримку корінного населення своєї, окремо взятої, країни.

Адже, якщо вони зникнуть, зникне величезний пласт історичної спадщини. А без минулого немає і не може бути майбутнього

7 серпня 2019 р.

Наші улюблені гості





200 років від дня народження Пантелеймона Олександровича Куліша (1819 - 1897), українського письменника, перекладача, фольклориста


Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 липня 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж Чернігівської губернії (тепер Сумська область) у сім’ї заможного козака. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та в Київському університеті. Учителював переважно в дворянських училищах та гімназіях.  З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі.
Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу на декілька років, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». Перекладацька діяльність П. Куліша була великим внеском в українську літературу. Так, у 1897 році вийшла збірка його перекладів «Позичена кобза». До неї увійшли твори світової культури – Ф. Шиллера, Г. Гейне, Дж. Байрона, Й. Гете, 13 п’єс В. Шекспіра. Цикл творів російських поетів він назвав «Переспіви з великоруських співів». Заслуга П. Куліша в тому, що він намагався передати як зміст, так і форму творів зарубіжних класиків. І. Франко вказував, що Куліш «дав нам переклад «Гамлета», з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладів великого британця».  
П. Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою.
 П. Куліш водночас займався видавничою діяльністю, був активним співробітником в українському журналі «Основа». Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 р.
Твори Пантелеймона Куліша:
 – історичний роман «Чорна рада»
 – гумористичні оповідання: «Циган» «Пан Мурло» «Малоросійські анекдоти»
 – оповідання на тему нещасливого кохання: «Гордовита пара» «Дівоче серце»
 – історичні оповідання: «Мартин Гак» «Брати» «Січові гості»
 – роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад»
 – романтично-ідилічне оповідання «Орися»
 – інші твори: «До 
кобзи» «Заспів» «Маруся Богуславка» «Рідне слово» «Святиня»





4 серпня 2019 р.

День Повітряних сил Збройних Сил України


Всі ті, хто так чи інакше пов’язує своє життя з Повітряними Силами Збройних Сил України, відзначають своє професійне свято, що носить назву «День Повітряних Сил Збройних Сил України» на підставі Указу Президента України № 579/2007 від 27-го червня 2007 року щорічно, починаючи з 2007 року в перший неділю серпня. Даним Указом визнається таким, що втратив дію Указ Президента Незалежної України, підписаний раніше, 2-го липня 1997-го року «Про День Військ Протиповітряної оборони». Це пов’язано з тим, що в 2004-му році в ході об’єднання Військ протиповітряної оборони та Військово-повітряних сил були утворені сучасні Повітряні сили України, проте історія ВПС Україні своїм корінням сягає глибоко в минуле сторіччя.
Перші згадки про Військово-Повітряні Сили України, за даними проекту DilovaMova.com, трапляються вже в далекому 1917-му році, коли в ході бурхливих подій тих революційних років Україна намагалася відстояти свою Незалежність. Після поразки Армії УНР і заснування Радянського Союзу розвиток Військово-Повітряних Сил України невід’ємно було пов’язано з розвитком всієї Радянської Армії.
Зараз Повітряні Сили Збройних Сил України включають до свого складу не тільки повітряні, а й протиповітряні компоненти, серед яких знаходяться зенітно-ракетні комплекси та радіотехнічні війська, а також ряд спеціальних військ. Це і інженерні, і розвідувальні частини і підрозділи, підрозділи метеорологічного забезпечення та РХБ захисту, частини зв’язку АСУ, РЕБ, РТЗ, частини медичного та матеріально-технічного забезпечення, а також ряд спеціальних навчальних закладів, де готують військових фахівців за різними напрямами.
Важка економічна ситуація в країні 90-х і початку 2000-х років, звичайно ж не могла не відбитися на матеріальної та технічної укомплектованості Українських ВВС, що знизило її боєготовність, однак в останні роки спостерігається цілком певний позитивний прогрес. Силами українських оборонних підприємств розпочато глибока модернізація діючої військової авіаційної техніки, проводяться заходи щодо поліпшення матеріальної бази.
У День Повітряних Сил Збройних Сил України ми поспішаємо приєднатися до привітань на адресу всіх, хто пов’язав своє життя з Повітряними Силами Україні і бажаємо їм міцного здоров’я, успіхів і радості! Зі святом!
В 2019 році День Повітряних Сил Збройних Сил України припадає на 4 серпня.

2 серпня 2019 р.

День аеромобільних військ


2 серпня в Україні відзначається . Свято було встановлено Указом Президента України № 937/99 в 1999 році.
Цей день є прикладом визнання державою свята десантників, який відзначається кожним, хто проходив службу в десантних військах, з часів першого в світі парашутного десанту під Воронежем 2 серпня 1930 року.
Аеромобільні війська входять до складу Сухопутних військ і є гордістю Збройних Сил України.

Основу аеромобільних військ складають окрема воздушнодесантная бригада, яка дислокується в Дніпропетровській області, окрема аеромобільна бригада (м.Житомир) та два окремих аеромобільних полку, які дислокуються в Миколаєві і Львівщині.
В рядах Збройних Сил України проходять службу багато воїнів-десантники, які брали участь в бойових діях в Афганістані, ліквідовували наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС, виконували завдання у складі миротворчих місій ООН.


«Крилата піхота» України знаходиться в постійній бойовій готовності і здатна виконати поставлене завдання в будь-яких умовах.