Видатні украінці

«Шевченко, Франко і Леся – хліб насущний, без якого ніщо, ні людина, ні культура, жити не можуть. Але СВІДЗИНСЬКИЙ – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду». І далі: «СВІДЗИНСЬКИЙ для мене – найпотрібніший з українських поетів». 

Ці слова належать французькому славістові Емануїлу РАЙСУ. А сказані вони про українського поета, зрощеного благодатною подільською землею, Володимира СВІДЗИНСЬКОГО (1885-1941). 

Сьогодні виповнюється 135 років від дня його народження.

Із майже 56 років, відпущених долею СВІДЗИНСЬКОМУ, 12 він прожив у Кам’янці-Подільському: 5 років (1899-1904) навчався в Подільській духовній семінарії, 7 років (1918-1925) працював у видавничих та архівних установах міста (паралельно був вільним слухачем університету, аспірантом інституту народної освіти). У Кам’янці-Подільському він одружився із Зінаїдою СУЛКОВСЬКОЮ – донькою настоятеля Георгіївської церкви на Польських фільварках, випускницею Маріїнської гімназії. У місті над Смотричем народилася їхня єдина донька Мирослава. Тут побачила світ перша поетична збірка СВІДЗИНСЬКОГО «Ліричні поезії». Живучи від 1925 року в Харкові, поет не раз думками линув у Кам’янець-Подільський – мов до втраченого раю. Про це засвідчать його вірші, листи, дружба із сестрами Марією та Оленою ПИЛИНСЬКИМИ, уродженками Кам’янця-Подільського, що теж осіли в Харкові – тодішній столиці України.

Там, на рідній межі

Волині дрімливої

І України Подільської,

Як чарувала мене,

Як звала

Краса моєї землі!

 Поезія Володимира Свідзинського досить розмаїта і різнорідна. Поет створив неповторний художній світ, закарбувавши його у витонченому класичному стилі.

Коли я був у цій країні?

Коли ці пасма круглих гір

Над краєм водної пустині,

Як нині, вабили мій зір?

Пливу на обрій невідомий

По океані колихкім.

Відкіль же островок знайомий

На первіснім шляху моїм?

Пройшов, пройшов перед очима

І зник, як хмарка, в далечінь.

О тінь життя неуловима,

Кружляння маревних тремтінь.

Навколо глибина бездонна,
Де таємнича кожна мить.

Вірші Свідзинського сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності. Ці вірші існують так, як існує дерево, камінь, вода.

"Тиша і самотність - найчастіше вживані у Свідзинського поняття, найпостійніше означення пошукуваних ним обставин для духовного самовиявлення. Це власне, все, чого він хотів від життя.

"Самота" Володимира Свідзинського - спокійна, добра і роздумлива, а його "тиша" - м'яка, ненапружена, врівноважена. Це самота вивільнення від випадкового й дріб'язкового задля сутнього; це тиша неперервного самонародження життя, тиша триваючого дива самоусвідомлення і все нового відчування своєї глибинної причетності до великого і радісного кругообігу природи". (І. Дзюба)

Тільки в самотності можна бути собою.

В. Свідзинський

Сучасний поцінувач поезії може повчитися у Володимира Свідзинського багато чому - і поваги до слова, і шукання скарбниць народної поетики, - але найбільше: сили бути самим собою.